Romalia Vas Normandy
Трещины бывают во всем. Через них просачивается свет.
Я писал научную работу по собственному творчеству... в общем, то еще дерьмо. Пусть эти кусочки дерьма будут хоть тут.
ВАРНИНГ: українська мова. Не чекайте жартів про сало. Я серйозно.
А еще кое-где есть фички, которые я переписывал непалевности ради. Все ради Господа нашего, Фандомного Бога. Так надо.

Якщо ви хочете дізнатися, як допомогти своїм
дітям - відчепіться від них!
Джордж Карлін


Стискаючи в руках сумку, жіночка років сорока з побоюванням зайшла в досить непомітний офіс, весь час озираючись по сторонах. Людей було багато, вони входили і виходили - і в кожного на обличчі була своя, особлива маска. Не натуральна, ні, це не був карнавал і їх маски не були прикрашені якимись камінням або блискітками. Це були такі маски, яку наче насправді одягає особа під час тяжких дум. Маска, яка наче й не існує, але одночасно відволікає. Можливо, найсильнішою маскою в цьому залі була посмішка, бо всміхались майже всі. Але що було за усмішкою? Ненависть, злоба, затаєна антипатія на он того чоловічка, що видавав малесенькі талончики на чергу. Так, кожен тут приходив за своїм. І кожен – зі своєю маскою.
Обійнявши сумочку з чудовими срібними вставками, жінка сіла на лавку, озираючись на своїх сусідів. В пальцях її легесенько зігнувся талончик, і їй до нього, коли казати правду, не було жодного діла. Поправивши трохи свою зачіску, вона вирішила просто запитати, як було звично, і голос її виявився досить мелодійним, як для жінки її віку:
- Перепрошую, хто останній до черги на жертвопринесення?

- О, леді, це я! - Підняла вузьку долоньку напрочуд гарна дівчина, чиє яскраво-руде волосся і на диво ніжний погляд не давав можливості дати їй точний вік. Напевно, немалу роль в останньому грали її надто вже вузькі джинси і яскрава курточка під колір великих, карих очей. - Я номер триста три. Ви - триста чотири.

- Ох, Боже, - видихнула та, глипнувши очима, - невже так довго чекати? У мене зовсім немає часу!

- Не переживайте, - посміхнулася та у відповідь, і зроблене в її долонях орігамі з папірчика-талончика наче видавало те, наскільки довго вона тут сидить, - триста другий тільки недавно зайшов. Тут не особливо довго.

Стиснувши губи в тонку смужку, жінка озирнулася. Людей було досить багато, вони були різними, але при тому - схожими. Кожен щось ховав - або під курткою, або в кишенях, або в сумці - і кожен прийшов сюди в надії цього позбутися. Кожен, і напевно така черга була викликана тим, що люди не могли повірити, що певної речи спекалися – і тому боялися вийти надвір, наче боячись, що та річ вернеться. Хм, коли сказати чесно, жіночка так само прийшла за тим, щоб від дечого позбавитися - і від цього, хвилини дві розглядаючи руду дівчину, таки вирішила запитати, не відводячи очей від кораблика-орігамі в її долоньках:

- Від чого хочеш спекатися, золотко?

- О. - здивовано округлила рот та. Вона явно не очікувала, що її про це запитає хтось із черги. Та на диво, вона досить швидко взяла себе у руки, із посмішкою відповівши неочікуваній співрозмовниці. - Я збираюся принести в жертву стосунки зі своєю матінкою.

- Навіщо? - жінка дивувалася цієї дівчині все сильніше і сильніше. Вона так гарно зодягнена, вона вмивана і явно добре нагодована. Чого це їй бажати спекатись власних батьків?!

- Вона не може збагнути те, що всі люди різні. І стать тіла не визначає стать душі. - Знизала та плечима, і лише зараз жінка зазначила на диво сумний погляд співрозмовниці.

- Так чому ти прийшла сюди, а не зважилася поговорити з нею?

- Я намагався, - знизала та плечима, - вона мене не слухала.

Це трохи вибило жінку з колії. Тілесна стать? Душевна? Та що ця маленька розуміє в житті, їй-богу? Напевно, вона була такою самою, як і донька самої жінки. Та також щось схоже варнякала – та хіба матір не видно того, що ця дівка – дівчина дівчиною?
Варто було тільки вийти триста другому, як триста третя прошмигнула за двері. Пирхнувши щось про «ну і молодь пішла!», жінка поправила власну зачіску, трохи пригладжуючи їх. Її зовсім не турбувала розмова про стать - подумаєш, буває й таке. «Фриків» на світі немало, даром, що таких до тюрми не саджають.
Чекаючи своєї черги, вона, здавалося, зуміла подумати і про все, і ні про що. Особливо, звісно, думалось про кляту чергу, та хто з нас не думав про таке, сидячи в тій? Та ось двері нарешті відчинилися, і м'яко посміхаючись, дівчина вийшла звідти вже без куртки. І лише зараз, затамувавши подих, жінка усвідомила, що «дівчина» була ніяким не дівчиськом, а досить низьким хлоп'ям, що, стягнувши волосся у хвіст, тепер спокійно і з посмішкою йшов на вихід. Однак, це ні краплі не збило її з пантелику - знову ж, чого це їй, лікареві з широченним стажем, дивуватися подібним фрикам? Саме тому, піднявши сумку, вона дочекалася поклику «Наступний! Номер триста четвертий!» - і зайшла в кабінет з єдиною лампою, що ледь-ледь освітлювала оксамитові стіни м'яким, жовтим світлом. Вікна в кімнатці не було, і тому незрозумілий запах пахощів досить сильно бив у ніс, однак, присівши на вказаний стілець, жінка залишалася непохитна.

- Добрий день, - посміхнувся чоловік з дивовижною сіруватою зовнішністю, настільки непоказною, що жінка секунди три блукала поглядом по його обличчю, намагаючись знайти хоч яку-небудь точку опори, - що бажаєте принести в жертву?

- Бажаю принести дурні помисли доньки, - видихнула та те, що вже з пару днів крутилося на язиці, - ось.

Дістати з сумки ці помисли було досить просто, і тому, схопивши їх, вона простягнула без жодного жалю пакунок чоловікові. Той, хмикнувши, прийняв пакунок, почавши розглядати його і робити якісь позначки у великій книзі з товстою палітуркою.

- Хм-м, отже, - видихнув він, перебираючи пальцями чужі мрії, - «Стати письменником, нести світло людям через слово»... Благородна думка. Чому ж ви бажаєте його продати?

- Ох, любий, не дратуй хоча б ти, - буркнула вона, хмурячись, - невже сам не знаєш, що це все - прямий шлях в бідність і нещастя? Нерозумно це все, нерозумно! У вас, до слова, не буде мрії стати лікарем на продаж?

- Звичайно, буде, - погодився той, - тільки от цікаво мені, чому ви не бажаєте дати доньці зробити вибір?

Секунди три жінки кліпала з відкритим ротом, і лише після, явно трохи образившись, запитала:
- А вам яке діло? Ви ж лише продавець!

- Та не простими речами. - Посміхнувся той їй у відповідь. - Чи знаєте ви, чому номер триста три пішов настільки щасливим?

- Та яке мені діло, га?! - Гаркнула та, не витримавши - але чоловік продовжив, ігноруючи її слова.

- Ім'я їй - Юрген. Так, це дівчина, однак в єдиний момент Юлія усвідомила, що вона не Юля, а Юрген. І після десятка операцій, на які, до слова, заробила самостійно разом зі своєю дівчиною, мати збунтувалася. Мовляв, як так, «ростила донечку з любов'ю і ніжністю, а виріс такий ось виродок». - Хмикнув той, поправивши окуляри. - І зараз вона приходила віддати своє минуле, щоб отримати натомість майбутнє.

- І ви взяли? - Її шоку, обуренню і злобі не було меж. Як так можна?! Адже мати ростила, ночами не спала, всю душу вклала, а ця дурепа малолітня!..

- Звичайно, прийняли. Тому що на відміну від вас, - він з усмішкою трохи штовхнув пальцями принесені мрії до жінки, - вона вибирала сама за себе. І вибирала з прекрасним розумінням того, що і на що міняє. Ви ж – ні.

- Але ж я народила цю дівку! - Не витримавши, остаточно перейшла на гримкі тони жінка. - І я знаю, як їй краще!

- Відаєте, значить? - Усміхнувся той, і посміхнувся так м'яко і спокійно, що жінці хотілося ось прямо зараз вдарити його по губах, як била її саму матір за лайку. - Давайте я вам дещо покажу, і взамін витраченого часу візьму мрії вашої дівчинки за потрійну ціну?

Жінка задумалася. Ціна виходила непогана, і від цього виходячи, вона схвально кивнула.

Наступні години тривали дивно довго. Перед очима стояло багацько чого. Те, наприклад, як зараз маленька дівчисько натягує пуловер на худі і збиті у кров коліна, порожнім поглядом дивлячись в стіну; те, як через десяток років вона стоятиме в метро все з тими ж порожніми очима. Жінка дивилася і жінка не розуміла - що не так? Що пішло не так? Вона ж хотіла кращого. Вона адже знає, що лікар - професія на століття, і що не важливо те, що зарплата маленька – вона ж стабільна! І у стабільності – щастя!

Але дивитися на немов ходяче без ума тіло власної дочки, на наче живий труп власної донечки, було боляче. Та посміхалася першому снігу, та посміхалася свекрусі і чоловікові, якого, як виявилося, жіночка теж їй підбере. Усміхалася жартам, лікувала людей, приймала їх подяку... для того, щоб в один вечір, сидячи вдома, зібрати своє минуле в купку, і, взявши з собою лише перо та кілька аркушів - відправитися в цю ж контору. Для того, щоб розпрощатися з минулим. Для того, аби на коротке життя, що їй залишилося – бути щасливою.

- Що це таке? - Сухо запитала жінка, і той їй відповів.

- Майбутнє. Ваша донька буде жити в стабільності та нормальності, але це її зламає. Вона буде на високооплачуваній роботі, у неї буде люблячий чоловік і прекрасні діти - але вона все одно буде мріяти віршами, бачити себе в тьмяній кімнатці і з пером у руках, с фарбою на пальцях… вільною. Вона буде хотіти волі, а ваша золотесенька клітка її зламає.

- Але я ж хотіла кращого... - хрипко видихала та, лише зараз помітивши, що плаче, - хотіла, щоб вона була щаслива.

- Тоді, Бога ради, - той сміявся, пальцями штовхнувши пакунок з мріями до жінки, - залиште її в спокої.

У душі жінки відбулося нібито коротке замикання. Як же так? Адже про таке життя мріяла вона сама. Спокійне життя, повне ніжності існування... невже її дочка дійсно готова проміняти це все на перо, папір і самотність?..
Чомусь у голові було гулко і навіть крапельку порожньо.

- Ви б продали їй? - Запитала вона тихо. - Минуле. Продали б?

- Звісно, - кивнув він, - я ж торговець.


Ідучи додому, жінка пустим поглядом дивилась на околиці. На щасливих людей, що обіймали своїх коханих, на дітей, що зі сміхом бігли на руки до батьків. Вона йшла і не розуміла – що пішло не так? Можливо, вона щось зробила неправильно. Імовірно, вона виховала свою доньку неправильно. Ймовірно, вона сама неправильна. Що ж тоді – істина? Що ж тоді робити?

Тримаючи пакунок на витягнутій руці над смітником, вона вагалась. Вона знає, як доньці буде краще. Вона знає, що зможе завжди бути поряд, вона знає, що зможе змусити чоловіка своєї донечки тримати її вічно вдома, не даючи їй продати свою долю. Та чи є це виходом? Її пальці тремтіли, і пакунок виблискував боками на сонці. Чи є це виходом?
Розкриваючи пальці, вона дала пакунку зникнути у темені смітника.
Колись вона також принесла у жертву своє життя. Принесла існування, мрію стати швачкою, творити тканини і нитки, робити полотнища, рівним яким не було – до смітника. І викинула, без жалю і журби. Чому ж її донька має вчинити інакше? Чому має… жити по-іншому?
Закриваючи смітник та йдучи додому, жіночка стискала в пальцях сумочку, другою рукою – поправляючи зачіску. Матінка завжди знає, як краще для дитинки. Вона ж матінка.



Дорослі інколи потребують казки навіть більше, ніж діти.
Олег Рой


Дівча в якийсь там раз за вечір озирнулося з побоюванням на чудові сходи, що вели в нікуди. На вулиці було ще світло, було ясно, і поряд з віконцем сусіднього будинку ледве-ледве колихалися важкі гілки горобини. Випалена сонцем земля, тижнями, здавалося б, не бачачи дощу, дозволяла дуже добре розглянути кам'яні сходинки через помітний контраст між майже чорною землею ... і ними. Ними, сходами без будинку чи ганку, сходами без якого-небудь значення і потреби. Дивними сходами.
Вона бачила ці неясні, химерні сходинки раз, бачила два - і, коли говорити чесно, здавалося, нібито вони стоять там все її життя. Все не надто довге, але життя. Чи стояли довше? Чи вони стояли там все життя її матінки, бабусі... вони були тут до всіх жителів? До тітки Тані з сусіднього під'їзду, до дядька Степана з продуктового магазину? Дівча не питало, запитало лише одного разочку - і її потім довго-довго вмовляли, що ніхто не бачить жодних східців. Їх просто немає. Нема - але вона їх бачить.
Часом, трохи примруживши очі, дівчинці здавалося, що вона бачила ... не тільки сходинки.
Ось, несучи звично важкуватого кошика, озираючись на ступені, вона бачила ледве-ледве помітними обрисами ... людей. Молодих людей, мужніх людей; забруднених, але безстрашних. Серед них був юнак з дивно-дивно яскравим волоссям, золотими кучерями, і в очах у нього була лють, в очах у нього була відторгнутість, яку важко було порівняти хоча б із чимось. Схиляючи тоді голову набік, малятку здавалося, що це - сон. Бо поряд з тим юнаком, златокудрим богом, був інший. Інший, і він заступався за свого Бога, він дивився в порожнечу перед собою безстрашно і без болю. Без страху смерті. І коли пролунав раптовий постріл - козуб з яйцями полетів на землю, розбиваючи товар. Дівчинка була налякана, вона знову підняла погляд до східців - але вони знову були порожні. І зараз здавалися трохи-трохи темнішими. Темнішими, немов би вони в секунду постаріли років на десять, може на двадцять. Або, їй-богу, на всі тридцять.
У повітрі ж чітко пахло порохом. Піднявши корзину, чиї ручки ледь-ледь дерли ніжну шкірку пальців, дівчинонька пішла додому, не звертаючи уваги на розбиті яєчка. Увечері матінка буде лаятися, бабуня – голосити. Нехай. Нехай, бо вона все одно нічого-нічого їм не розповість. Ні про погляд златокудрого Бога, ні про його заступника, в чиїх очах було таке палке кохання і чиї губи так легенько шепотіли «Ти дозволиш?»... ні про постріли. Ніколи.
Бо невдовзі - все повторюється, але бачення зовсім-зовсім інше. У ньому була дівчина, діва, що обережно сиділа на самому-самому краєчку ступенів. Дощ, що йшов в ту ніч, чомусь був занадто проливний, і від цього запах свіжості майже зводив с пантелику, майже змушував соромитися чогось невідомого, чогось... неправдивого? Брудного, темного? Ні. Швидше іншого. Ніжного, таємного, що зберігається в серці, в думах, у словах. Дівча бачило, що образ дівчини, що сиділа на краї ступенів, співав. Вона, той обрис, співала надривно і здригалась в рваних риданнях. Як тільки, мабуть, і міг хтось ридати, як тільки може сумувати хтось, як тільки може хтось волати, клянучи проклятущу долю.
Дівчинка в той вечір зняла дощовик, взяла парасольку. Хотіла укрити ту пані, хотіла вислухати, можливо, заспокоїти. Але вибігши - виявила лише порожні сходинки, по яким мірно стукали повні краплі дощу. І серпанок, ледве-ледве помітний серпанок туману.
Нехай їх ніхто не бачить, нехай всі бачать лише брили каміння, купку попелу... залишалося питання. Неабияке питання, грубе питання, дурне запитання - куди вони ведуть? І чому вона бачила з ними поруч різну дивовижу?
Проходили роки, а у дівчинки ось просто не було часу зійти на них. Зійти, озирнутися, зрозуміти, вірогідно, що ці ступені не вели нікуди - або навпаки усвідомити, що вели вони у місце, що було дуже важливе, в місце, де їй потрібно було побувати. Варто, так, ну просто необхідно. Та не виходило - і все тут. То матінка відправить за хлібом в магазин, і щоб принести скоріше - юна леді пробіжить повз них, задерикувато відстукуючи плоскими лакованими каблучками по асфальту, то друзі раптово покличуть, сміючись - і їй доведеться розвернутися, в якийсь-там раз залишивши ступені позаду... Не виходило - і все. Ніколи. Хотілося - та не вдавалося. Багато разів так трапляється, чи не так? Начебто хочеш, а не виходить. Щось вічно відволікає, щось вічно забирає, відводить тебе немов би за руку від тієї чи іншої справи, місця, людини. Може, таким чином доля дбає про нас? Може, таким чином оберігає, зберігає? Цього, мабуть, було не пізнати нікому. Ні в житті - ні в смерті.
І ось, точно морозом по шиї, спині і рукам, пройшли роки. Багато-багато - два, десяток, може навіть кілька десятків. Дівчинка вже давно і не дівчисько, а бабуся, міцна і лише трохи похила, з глибокими зморшками від постійної суворості. Вона міцною рукою і ніжним серцем виростила двох чарівних синів, які нині вже мають свої сім'ї, своїх діточок ... і тільки зараз, крокуючи повз тих самих ступенів, вона завмерла. Завмерла, і стрічки на її шкіряній сумці чомусь колихнулися від неясного, невидимого і невідчутного вітру.
Ось вона, ось вона – її година.
Сходинки були легкими на підйом, здавалося б, ніби й не було болю в суглобах, не було вічної втоми і похмурості. Заграла раптова музика, та було неясно, звідки вона йде. Здавалось, що це була гра барабанів. І наче на вушко, наче на самісіньке вушко хтось співав. Чи був це той золотокудрий бог? Чи то була та сама дівчина, що так давно плакала на ступенях? Хто знає.
«Ти чуєш пісню людей?» - Запитували вони, і жінка ступала ще один крок вгору - назустріч неясно кому, але водночас і ясно, одночасно і зрозуміло, до кого і навіщо. Напевно, вона йшла назустріч голосам. Назустріч тим, кого бачила, кого чула - і хто, що б там не говорила тьотя Таня, дядя Степан та інші - існували. Існували в історії, і зараз - звали її.
«Ти чуєш гімн тих, хто більш не будуть рабами?»
Пальто раптом стало спекотним, точно на вулиці раптово почалося літо - а шарф разом з портфелем і того стали важкі, нібито пудові гирі. Необґрунтовано, погано, важкими. Нерозумно жаркими, нерозумно важкими.
«Я чую!»
Дівчинці, знову юній і прекрасній, нічого не коштувало скинути їх усіх, відкинути убік - і ступити у світ, який немов легким ореолом оточував двері, які маленька чомусь побачила тільки зараз. Двері, що стояли рівно-рівно на місці, де і повинна бути - в кінці цих сірих, грубо витесаних ступенів.
«Зупинка серця, - напишуть незабаром в медичному протоколі чужі тонкі руки. - Майже миттєва смерть ».
І сини будуть оплакувати, весь під'їзд - горювати за втратою цієї мудрої жінки. Адже її, врешті-решт, любили, вона була премудрою і гордою леді, що не вимагала нічого понад того, що заслужила. Всі сумували, всі розуміли, що будуть згадувати про неї ще довго...
І лише юна дівчинка, задерикувато стукаючи лакованими каблучками, пройде повз кумедних, ведучих в нікуди, ступенів, завмерши лише на єдину секундочку.



... Люди жадають знайти свободу в ланцюгах.
Для них рабство і є свобода.
Салем, графиня Марія Марбург


Волосся у Яа, безперечно, вродливе. Воно кучеряве, воно відливає чорнотою, тою самою, якою тільки й може відливати волосся дитини степів. Тих самих, де кінь – не їздова тварина для людини, а істота, чия грива нагадує рух колосків на вітру, а стукіт копит о землю не відлунює відчаєм і скупістю – а нагадує стук серця, серця вільної істоти, щасливої істоти. Її шкіра смаглява, а погляд глибокий і прекрасний, він нагадує погляд мудрої жінки, можливо навіть старої жінки, сухість чиїх рук майже нагадує сухість самої землі. Яа хитромудра не по роках, і дивлячись на юну донечку своєї господині, рабиня не відчуває ні страху, ні бажання услужити. В її погляді лише інтерес, лише ледве-ледве зрима турбота. Турбота, як дбає левиця про левенятко, як тривожиться змія, вберігаючи кладку малесеньких яєчок.
Вона рабиня, але любить книги і любить читати. Вона вміла читати - це виділяло її з натовпу інших невільниць. Її долоні потерті, та її погляд розумний і толковий - це виділяло її серед дурних і неосвічених одноплемінниць. Яа донька шаманки, то знали всі. За Яа просили ціну в три рази більшу, ніж за будь-яку іншу рабиню. Господар купив її, господар послухав схлип власної дочки, і від цього вона стала жити в їхньому маєтку. Стала бути тінню будинку, стала бути служницею. Хоча ні, ха, якою служницею? Річчю. Рабинею. Раби – не люди. Раби – то є речі.
Від Яа завжди пахло яблуками і трохи - полином. Її казки ніжні, і багатьом дорослим здається, нібито перед ними не дівчисько п'ятнадцяти років від роду, а доросла леді з тонкими пальцями, з, можливо, навіть парочкою сивих пасм в кучерявих волоссі. На темній шкірі Яа не видно синців, а під лунками нігтів майже не помітно бруду. Донька господарів же - завжди доглянута і нагодована. Яа завжди-завжди поруч, вона слідить, вона миє ніженьки господині, вона легко-легко проганяє кошмари. Ось погладить молоду господиню по голівоньці - і підуть геть страховиддя, підуть геть будь-які погані сни, не буде більше болі. Рабиня сміється, цілуючи молоде дівча у чистий лоб - і малятко засміється у відповідь, кличучи її по імені і потайки від рідних кличучи сестрою.
Яа не приховує дару, їй здається це дурним. Вона ніколи нічого не приховує, що не бреше, шанує Отця-Небо і Матір-Землю. Вона тихо молиться парочці, здавалося б, дрібничок перед сном - а за тим згортається клубком на протертій лежанці, просячи перед відпочинком у своїх покровителів здоров'я для тих, хто прийняли її. Для господаря, для господині і для маленької дівчинки, їх ріднесенької донечки. Її сни сухі, та в тих снах вона бачить героїв власних легенд. Рабиня бачить також і те, чого не бачать господарі, вона розповідає про це маленькій дівчинці – і деколи отримує за це по губах. Батьки не люблять тих розповідей, вони воліють, щоб їх дочка жила в чистоті і порядку, а не марила степами, пригодами і запахом дощу.
Але проходить час. Час, і він легкими нитками-ланцюгами спутує душі двох дівчат. Лікарі виходили з кімнати дівча в печалі, лише знизували плечима перед господарями. Рабиня ж не слухала їх. Вона ходила до малятка, читає їй казки і тихо-тихо колихала в вечірній імлі, немов би не боячись незвіданої зарази, немов би не боячись заразитися. Їй відомо - не можна щось отримати, не віддавши чогось натомість. Її волосся колихались, губи шепотіли. На дні очей, ледве-ледве помітний, майорів бурштиновий вогник. Не насправді, ні. Духовно. Або може, все ж справді і малятку не здалося, не привиділося теплої долоні, м'яких пальців, що ніжно гладили її вилиці? Ха. Мабуть, це знала тільки вона, тільки її вірна рабиня.
Яа фиркала з хрипом на мовлення лікарів. Фиркала, перебуваючи поруч, білястим борошном розтираючи чужі кошмари між пальців. Ті дурні говорили – маля не доживе до десяти років, пройде час і дитина буде лежати в труні! – а молоденькій господарці йшов вже тринадцятий рік. Хвороба відступала, послаблювали свої пута чіпкі лапки, якими смерть чіплялася за молодесеньке дівчисько. Використані бинти падали до ніг, маленька ходила, вона більш не говорила про смерть і часом, ха, навіть сміялася. Ніжно-ніжно, м'яко-м'яко, і зажили на її руках виразки, і не було більше у неї бажання стискатись в малесеньку грудочку на краєчку ліжечка.
Рабиня у відповідь лише пирскала, коли дівчинка носила їй малюнки. Тягала і тягала, а в тих малюнках молода господиня обіймала темношкіру дівчину, і вони були на рівних, вони були рівноправні і вільні. Обидві, назавжди вільні, назавжди вольні на просторих пустищах заборонених земель.
Яа в ці моменти сміялася крізь біль, непомітно кутаючи в обірвану тканину власні плечі, покриті виразками. Хихотала, дивлячись на дівчину, якій холодний вітер смерті не повинен був загрожувати ще довгий-довгий час.
Рабиня посміхалася, дивлячись, як йде в покої молода господиня. А потім, зовсім трохи витримав паузу – гасила пальцями свічки і лягала на холодне ліжко, піджимаючи холодні ноги до грудей і стискаючи повіки, що здавались тяжчими за сталь.
Яа доросла, їй у червні йтиме рік двадцять п’ятий. Яа сміється глухо і з хрипом - їй не страшно зовсім! - вмирати.



Любов і є ризик . Коли вона проникає в серце ,
від розуму нічого не залишається.
Дервіш

Від Джейкоба завжди пахло димом. Ледь-ледь відчутним, таким, що змушує дихати загнано, змушує глитати повітря повними ковтками, точно якесь ніжне, пряне вино. Подібного запаху, мабуть, Леонардо ніколи не помічав і не спочував, якщо казати вже дуже і дуже чесно. Подібного запаху, почуття, емоцій, які він учував, відчуваючи на власній шкірі чужий аромат. Це був і жар від сонця - і ніжний дотик втомленої від роботи матері, що голубить та милує свою крихітку-дитинку. Це був і якір на серці - і крила на спині; і лаз у підземелля - і сходи на саме небо.
Джейкоб завжди був повний протиріч, точно туманний шматочок руди, повний в рівній мірі як і корисного срібла - так і пилу, абсолютно безплідної порохняви.
Його слова були подібні точильному каменю, але шкіра при цьому залишалася гарячою, точно жар у печі після приготування духмяного хліба. Шкіра істинного англійця, завзятого в діяннях і помислах, яскравого у своєму житті, що живе так, немов завтра його вже не буде. Немов би завтра повинно щось відбутися, завтра караул повинен був вийти на півгодини раніше, а стріла, що в колишній час би ледь-ледь зачепила - встромиться в саме серце, відібравши його життя. Він жив швидко і гостро, як тільки можна жити при його особистих моральних підвалинах. Жив яскраво, точно спалах багаття, в якого долили пального відрадно і з любов'ю, немов би бажаючи зігрітися прохолоднім осіннім ввечером. Жив без страху, швидко і скоро... Немов би боячись, що щось може трапитися. Немов би парубок боявся, що в будь-який момент він сам, так само як і вогнище, міг згаснути, лише кинувши пару іскор наостанок. Пустих, непомітних іскорок.
У такі моменти Леонардо дивився на нього, трохи мружачи погляд. Джейкоб нагадував кошенятко, юне і маленьке кошеня з темними смужками, що був надто рано відтягнутий від кішки. Убити мишу, без сумніву, він зможе, може навіть пограти з нею перед гибеллю зуміє, познущавшись вдосталь. Але чи буде він досить розумний, щоб її з'їсти?
Останнім часом Джейкоб часто приходив до нього, до Леонардо. Той вирішив залишитися в місті зовсім-зовсім ненадовго - але незабаром виявив, що потрібен своєму дорогому другові, до того ж не тільки як художник. Кумедно звучить, хіба не так? О-о, повірте, це зовсім не смішно.
Джейкоб мучився кошмарами, він метався в ліжку, він тихо вив і іноді, коли образ висячої на шибениці сестри був занадто ярким - прокидався, нестямно кричачи «Ні, Єво!». Точно він щоночі переживав цю подію, точно кожен раз чоловік сестри, Генрі, дивився на нього злобно і одночасно – виснажено, наче після довгого-довгого марафону.
«Як ти це допустив? - Було на його губах, і в очах була гіркість, достойна зрадника цілої країни. – Де ти був, коли вона вмирала?».
Джейкоб щоночі усвідомлював, що спізнився. Прокинься він трохи раніше, візьми він зі зброї не тільки гострий меч, а й метальний ніж сестри – можливо, вона була б жива. Можливо, всміхалась як і раніше, сварила б парубка за його витівки і де-не-де закочувала б очі, шепчучи тихо «за які заслуги Бог мене тобою покарав»… Так, вона була не ідеальна, можливо вона була самою що не на є неідеальною сестрою. Але вона, бачить Бог, була його близнючкою, і Джейкоб любив її ледве чи не сильніше, ніж її чоловік. Кохав, і це розривало його на частини зсередини, точно грайлива кішка - повільну мишку. Коли ж Леонардо оселився з ним в буквальному сенсі «під одним дахом» - кошмари пішли на спад. Майже зникли, коли говорити чесно.
Тому що щоночі Джей, в упор ігноруючи несхвальний погляд дядечка, проникав в кімнату художника. Тихо, точно тінь, точно коханець - до заміжньої дамі. Але, ха, все було багато-пребагато простіше. Влаштовуючись на краю ліжка, він просто-напросто засинав швидко спокійним сном, не турбуючи ні Леонардо, ні кого-небудь ще. Засинав, і обличчя його в ці моменти здавалося спокійним, точно поруч з винахідником парубок знаходив дивний, неясний спокій. Як раніше – поряд із сестрою.
В такі моменти, торкаючись чужого волосся, що нагадували кольором шоколадну патоку, Леонардо згадував курйозну, чомусь неясну, але сміховинну історію з власної юності. Історію, яку не міг забути до сих пір, і, мабуть, не забуде ніколи.
Він колись давно, може рік, може три тому, малював портрет маленької дівчинки. Вона була настільки хвора, настільки слабенька, що не могла навіть піднятися з ліжка, не те, що повноцінно позувати. За деяку плату тоді ще юний художник малював її, звичайно ж, при цьому додаючи чимало від себе - наприклад, заміняв болісно білі простирадла чарівними шовками синіх або фіолетових кольорів, а саму дівчину зображуючи такою собі принцесою, що лежить на багатому ложі. Виходило непогано. Нівроку до того самого моменту, як малятко, тримаючи в руках недочитану книгу зі святим письмом, не глянула Леонардо в саме серце через свої власні очі. Очі, чий колір нагадував саме небо:

- Синьор, а ви знаєте, що таке Рай?

Вона була не по роках розумна, але ясно було, що її портрет батьки замовляли зовсім не тому, що бажали порадувати крихітку. Вона вмирає. А значить, він повинен проявити хоч якусь, але повагу до сеньйори, хоча сам ніколи не вважав святе письмо чимось, чому варто вірити без будь-якого сумніву:

- Хм, це місце, де безхлібний не голодує і де коханий не полишає? - Несподівано навіть для себе припустив художник, але дівчина похитала головою, викликаючи цим зітхання у Леонардо. Ну ось, доведеться знову укладати її волосся, щоб не наробити помилок при створенні начерку...

- У кожного з нас є момент, коли ми були на піку щастя, - її хрипкий голосочок навіть не здригнувся, її очі ж здавалися очима дорослої жінки, але точно не вмираючої від невідомої хвороби дівчинки, - і якщо людина дуже сильно шкодує про вчинені при життя гріхах, то він зможе жити в цьому часі вічно.
Леонардо навіть застиг у ту мить, кинувши спробу пригладити її чуприну.

- Ти так собі це уявляєш, синьйора? - здивований Леонардо провів мазок по полотну, зображуючи одну з пасом темної копиці волосся дівчинки. Він навіть встиг подумати, що волосся лягло не так вже і дурно, і що можливо навіть не прийдеться перероблювати олівцевий ескіз.

- Саме так.

Дівчинка померла всього-на-всього через пару днів після тієї розмови. Але чомусь Леонардо це запам'ятав, затямив навіть занадто добре, занадто чітко і явно, і чомусь дивлячись на темну від мазуту шкіру рук Джейкоба, що лежав в його ліжку, він подумував про те, що це, мабуть, і є Рай.

Те, що він, опускаючись на ложе, відчував чужу тяжкість поруч. Це і є Рай. У долоні Джейкоба, що майже миттєво лягла на його талію і притягнула винахідника до себе. У чужому розміреному подиху, в запаху кіптяви, в тихому шепоті імені художника крізь сон. Чужому шепотінні, що супроводив легке, ледь-ледь помітне торкання губами чола.

Так цілують небіжчиків.

І обіймаючи Джейкоба, від якого незмінно пахло димом, Леонардо подумки відзначав, що в «його Раю» - так на додачу цілують і коханих. Ну, повинні ж бути в Раю хоч якісь привілеї безнадійно закоханим художникам, хіба не так?



Маленьке тіло, обумовлене духом і натхнене незгасимої вірою в свою місію, може змінювати хід історії.
Махатма Ганді


Запах попелу бив у ніс, він наповнював свідомість, вимушував мружитись від неясного болю, незрозумілого відчуття чужого німого крику і страху. Здавалось, що у минулому на цьому полі була битва, невідома битва, і можливо вона була сотню віків тому, а можливо – була вчора. Долоні доньки шаманки тремтіли, вона відчувала подих смерті, відчувала дух Тої, що забирає життя. І від цього, напевно, Діва і боялася дивитися на світ. Бо здавалось – підніми погляд – і ти зустрінеш очами Ма-Не-Ма, матір мертвих. А той, хто зумів зловити її погляд, скажемо так, приречений.
Вона боялася, і страх темною грудочкою тремтів у її грудях. Та при цьому, яка іронія, переступаючи з ноги на ногу в темноті кліті, яку вивозили на ринок, вона була наче оточена легким ореолом прекрасного, чистого світла, немов створеного самими богами-праотцями. І циркати на те, ха, що вона двійку тижнів як мінімум не бачила сонця. Або, може, це і послужило причиною? Може те, що вона стільки днів пробула в темряві, дозволило їй у контрасті бачити світло? Вона не знала, бачать Боги, не знала. І дрижала. Ледь-ледь, як побоюється антилопа великого урагану.
За її спиною, за темними прутами кліті, були особи. Їх було багато, занадто багато: може десяток, може й два. Темні, жахливі люди, що поглинають її світло точно так, як пухкенький хлопчисько Ганс поглинав вкрадену з лавки старого Луки булочку. Жадібно, намагаючись не розбиратися в смаку, а лише забивати собі в рот якомога більше, якомога швидше, щоби іншим не дісталося нічого, навіть мізерної крихти. Таким був народ цього містечка - такий прекрасний на вигляд, точно рум'яний хлопчисько, і такий же гнилий всередині, яким може бути лише самий пропащий плутяга.
Варто було відійти вартовим - і майже відразу навколо неї зібралася група людей самих різних видів, з найрізноманітнішими лицями, одежами, емоціями. Але це лише вид, це лише обманка. Для неї? Для інших? Напевно, для всіх. Вони варвари, суті вандали, нехай і одягнені як найвитонченіші герцоги. Їхні обличчя награно бундючні, до смішного брехливо-ласкаві, наче вони мають тримати маску гордого лицарства навіть зараз, навіть у цю мить. Таку ніжну, філігранну, бездоганну і наче створену з якихось нелюдських матеріалів. Не від народу – та до людей, до їх облич, помислів, слів. Цікаво, їх боги – такі самі? Злі на помисли, темні на діяння, та все рівно лишають чистеньке вбрання собі, білосніжні лиця, джерельний погляд? Діва не знала. Занадто багато всього, надміру того, чого вона не розуміла.
Її головний убір був прекрасніше, мабуть, будь якого капелюха про ходячої повз кліті дами, та вона дійсно не знала, чи означає це хоч щось конкретне. У них усіх були якісь модні капелюшки, у когось - з ґудзичком на боці, у когось - з милою пір'їнкою. Тільки в однієї Діви було прекрасне вбрання, немов з туману - і капюшон з довгих, павиних, але одночасно білястих пір'їн, що покривали її голову разом із тканиною ніжно і м'яко, лягаючи на світле волосся точно так, як могла лягти рука матері. І це – вона розуміла зі сміхом – могло стати її смертю. Бо вона не така. Інша.
Вона була світлом. Серед темних, туполобих осіб, вона здавалася справжнім ангелом, що проходить через купу людських гріхів, хоча на ділі вона лише виходила трохи вперед за наказом одного з вартових. Жадібність, гнів, жадібність - їх була сотня, може дві. А одна була одна. І лише залізна кліть з товстими прутами відділяла дівицю від усього світу, від чужих гордих насмішок і отруйних глузувань. Хоча ні, не правда. Від слів, мабуть, не могла врятувати навіть вона, клітка.
- «Брудне дівчисько.» - Шепотіли вони, озираючись на інших, і, бачачи підтримку, продовжували проклинати її, часом навіть не будучи впевненим, що ті кляті слова підходять Діві або взагалі є хоча б крапельку пристойними. Це немов би було свого роду змагання - адже вартові не давали їм наблизитися до дівчиська, а значить, образити її вони могли лише словами. Але хто вам сказав, любі мої друзі, що словами образити важче, ніж дотиком, ударом?
- «Єретичка!» - Вигукує хтось, що стоїть до кліті особливо близько. З такої відстані помітно, що викрикує дуже схожий на Діву юнак. Відмінність, хіба що, тільки одна - на ній вбрання було з найтонших шовків, що точно павутинкою лягав на шкіру, в той час як на чоловікові були простий каптан з брюками. Дійсно, чим же вони були схожі? Я скажу. Відрізнявся цей юнак від інших лише очима, чий розріз нагадував зміїний. Яскравими, жовтими очами, але в них була така ж ненависть, як і в оточуючих Діву людях. Він був одним з них. Вона ж для них як звірятко, як дивовижна тварюка, яку досить ласо можна процькувати. І, мабуть, у неї немає навіть подиву від усвідомлення цього факту.
Адже, як-ніяк, Діва остання з свого народу. Остання, хто не скорилась загарбникам і залишилась живою. Вона знає, прекрасно знає: її клан перебили, точно скажених собак. Темні, злісні створення, вбивці її рідних – вони всюди. Оточили кліть, точно непроникна стіна з злоби й ненависті. І вони сміються, вони горді цьому. Горді в тому, що знищили останнім плем'я Тих, хто не Підкорився.
Знаєте, чому? Горді, маю на увазі. Бо думають, ха, що цією перемогою комусь довели, що кращі. Довели якомусь-там Творцю те, що їх народ – сильніше, могутніше і більш розвиненіше, ніж народ цієї юної-юної Діви, учениці шаманки. Через це народ прекрасної дівчини і її матері-шаманки мав загинути. Заради того, щоб ті змогли побути щасливі у своєму гріху, у своєму «Праведному щасті», яке п'янило їх більше вина і одурманювало розум більше, ніж трави, які в племені Діви збирала добра і вічно усміхнена матуся-шаман.
Вона закушує худу губу, не піднімаючи погляду, намагаючись припинити, обірвати зоровий контакт. Просто не хочеться дивитися варварам в лиця, в їх гримаси зі злості і сміху. Не через те, що хочеться бути вище них, ні, звісно ні. Все тому, що Діва усвідомлює: серед них, серед її милого-милого народу, були зрадники. Ті, хто відвернулися від її роду заради виживання. Ті, хто прийняли чужого Творця, чужу мову і культуру, аби врятувати свою шкурку.
Діва не піднімала обличчя, тому що боялась побачити їх, своїх рідних - серед цієї юрби. Так само, як буквально кілька хвилинок назад побачила одного з таких, Лі'Калласа. Зовсім ще молодика, їй-богу, який буквально кілька місяців тому клявся Діві у вічній любові, а зараз же - реготав серед зрадників, душогубців і брехунів.
В обличчя прилетів камінчик, вимусивши дівчину мимоволі здригнутися. Той камінь маленький, він кинутий дитиною, що після тикала в неї пальчиком, підхихикуючи легко і радісно. Діва не ховала обличчя, не опускала руки, затягнуту в подобі одяга птаха. Легка тканина, що приховувала груди, скоро забарвилася червоним - адже до мети долетів і інший камінчик, вже трохи більший, що залишив на худій щоці неглибокий поріз.
- Тіло скалічено. - Говорила вона тихо-тихо і просто, і в натовпі раптово виникала тиша, немов би всі в єдину секунду забажали почути, що говорити ця маленька, цікава тварючка. - Але дух мій міцний, і мої Предтечі - зі мною.
Народ дикунів заходився сміхом. Здається, тепер якщо не всі, то кожен другий точно брав в долоню по каменю, а то і по два. Діва усміхалась куточком губ сумно - ось і все, кінець її грі, її життю. Вона більш не буде останньою, незабаром її дух злетить в небо так, як злетіли в ту жахливу, прокляту ніч - душі рідних їй людей. Всіх тих, хто так само не піддався, не скорився чужим богам, чужим словам.
Вона могла піддатися. Здатися, впасти ниць перед загарбниками. Але, ха, не стала.
Зі скреготом, що нагадував рев вмираючого звіра, ворота кліті відсувались вбік. Захисту більше не було. Піднявши погляд угору, дівчина видохнула, зрозумівши, що очі Ма-Не-Ма – білого кольору. Такого, як перші промені сонця перед світанком. Такого… як, напевно, перший-перший сніг.
Полетіло каміння, точно якийсь град, та вона не здавалась, не падала. Вони були схожі на рій бджіл, їх не варто було відчувати, та вона все чула, і сльози котились по її худому лицю. Вона не видала і звуку, поки камені летіли в неї, тримала горду поставу навіть у моменти, коли хотілося стиснутися в грудочку, в маленьку і пожмакану грудку, аби пізніше - молити припинити, перестати і пощадити. Камінь, що потрапив в скроню, став останньою краплею: вона схилилась, та не в коліна дикунам, а в тихій молитві, складаючи човником худі й витончені пальчики.
Кров скапувала з її гострого підборіддя, зрошувала одяг, збиралась калюжкою у тонких ніг. Яскраві, жовті очі з малесенькими золотими цяточками на райдужці закрилися - і вона склала руки на грудях навхрест, сказавши всього лише дві фрази перш, ніж розлютити натовп остаточно і опинитися похованою під гострим камінням, похованою без честі і скоро.
Захованою для того, щоб після - бути розкопаною, швидко і різко, а пізніше – опинитися відданою на наругу дикунам, кожен з яких відірве від її накидки хоча б по ниточці, по скибочці, по пір'їнці. Кожен збереже його як сувенір, щоби потім хвалитися перед рідними, перед близькими.
Вони не визнають цього, ні. У їх голівоньках не закріпились слова Діви, і вона згинула так само, як згинула її матінка і її батько – безславно. Саме так вважають дикуни.
Але на ділі - вона виграла. Тому що у своїй смерті була горда і міцна, тому що жодному дикуну не вдалося стерти безневинну посмішку з її обличчя, не вдалося вилаяти її тіло так, щоб віддати їй ту ганьбу, яку вона їм подарувала.
Вони, старі і дорослі – забудуть. Але у дітей її слова загартуються в пам'яті, точно зарубки, залишені каменярем на її могилі, могилі останньої з Вільного роду-племені Тих, хто не Підкорився.
«Ми поділили богів, вірно? На темних і світлих, підлих і вірних. Але... як вони поділили нас? »



Зрештою, вбивця – це всього-на-всього
самогубець-екстраверт.
Monty Python's The Meaning Of Life


Дощ, здавалось, пустотілими краплями тарабанив по даху, наче відбиваючи незрозумілий, таємничий такт, наче щось переслідуючи якусь мету своєю піснею, наче намагаючись своїм ритмом комусь щось сказати, донести, повідати. Ніч була темна, а вітер гудів тихо-тихо, наче десь далеко, наче не біля дому. Ритм дощу збивав з думок. Так, що будь-які думки віддавали занадто порожнім, неясним гулом; так, що гуркіт від неясної вібрації настільки наповнював порожнечу свідомості, що здавалось, ха, не вистачить всієї води, всіх слів світу для того, щоб заповнити її спустошеність. Порожнечу гримку, суху, точно вибілені кістки під жарким і невблаганним сонцем. Порожнину гірку настільки, що навіть саме солодке вино її б не посолодило, не відрадило б і не пригладило.
Чоловік, від якого в світлі однієї-однісінька свічки тільки й залишалося, що тьмяний силует на не менш темній стіні, стискав шершаві долоні в неясному розпачі. І чомусь, бачить сама діва Марія, здавалося, ніби його і без того карі, точно світанок після теплої осінньої ночі, очі, були темніші самого налитого ебоніту, самої лискучою тиші і темряви.
Він сміявся, посміхався від уявної іронії і дивився на кубок, в якому було налито солодке вино. Вогник свічки тремтів, точно юна дівиця на вогкому вітрі, і здавалося, що тому провиною саме його власні думки. Помисли замученого чоловіка з тонкими пальцями музиканта, вина чолов’яги з тремтячими куточками губ, а не служниці, що поспіхом тікаючи забула прикрити віконниці. Краплі лишалися на підвіконні, каплина стікала з келиха, але чоловікові було не до того, зовсім-зовсім не до того. У його думках було чуже волосся, що нагадувало патоку піску, що проноситься крізь пальці вільно, залишаючи якусь знахідку в долоні; в його думах були чужі очі, що нагадували скло, що так легко розбити, що так хочеться розбити - але немає бажання. Хочеться і не бажається, так і підмиває - але водночас і не бажається. Як вогонь і лід, як маленькі занози в подушечках пальців, як ніжність чужих долонь, як музика, чиї ноти течуть, точно справжня річка - з-під чужих пальців.
Це грішні думки. Та людина, про котру думає чоловік - грішна, славна, у неї явно не один скелет у шафі. Та й зовсім не факт, їй-богу, що шафа від тих скелетів попросту не ломиться, що їх не безліч, наче зореньок на небі… Але що ж цей самий чоловік, чиї пальці з тремтінням торкаються листівки зі смішними очеретами, підписаної на його власне ім'я? Чиї пальці торкаються холодного столу під тихий видих, чиї пальці вологі чи то від дощу, чи то від поту, чи то від крові. Він – грішний? Чи благочестивий, наче сам мученик Христа?
Він не знає. Він абсолютно точно цього не знає. Розуміє лише одне.
Тиша - самий що ні на є гучний крик.
Тиша - це поклик, що заглушає все і вся.
- Я? - Чоловік піднімає келих, звертаючись до нього зі смішком. Це безумно, це абсурдно, він зійшов, можливо, з розуму, але йому вже все одно. Без різниці - бо слова ці призначені не келиху, точно не йому. Другому... келиху? О, ні. Іншій людині, чиї очі за кольором нагадують той самий всесвіт, що прихований за тим, що далі неба, що за межами зірок і всіх відомих і невідомих світів. Нагадують, ха?.. Ні, о ні. Нагадували. - Я вірив в тебе.
Келих мовчав. Так само, яка іронія, як мовчала би і та людина, якби чоловік звернувся до неї. Мовчав гулко і порожньо, бездушно, як мовчав завжди. Завжди - при ньому. Ніколи - при інших.
Чоловік ненавидів це найбільше, бо ставлячи чашку з обсмаженою кавою на стіл, йому здавалося, що він пропускає своє життя. Те життя, де він щасливий. Він сам. Не та людина, за яку він себе видає при всіх, не той, хто мружить очі, коли грає музика по нотах того молодика. Не той. А цей чоловік, він сам, не маска, яка так чіпко приросла до його обличчя, що віддерти її не було ні сили, ні бажання. Але чому ж не було? Може, тому, що він усвідомлював ту гаму почуттів, що спочував сам, і від сього до тремтіння в колінах було страшно зізнатися в тому, що відчуваєш справді? Що почуваєш дійсно, що змушує тебе дихати на повні груди, чути по-справжньому чистий спів птахів і з захватом споглядати плавання листа-кораблика в здавалося б звичайнісінькій калюжі. О, можливо. Це ні краплі не було виключено, це зовсім не було виключено, але чоловік не бажав про це думати. Він бажав жити в тому світі, де було спокійно. Де було мирно і добре, де була б дружина і оберемок прекрасних, милих дітлахів. Або... або все ж ні?
- Я? - Він повторився, і може він усвідомлював це, а може й ні. Йому було смішно і гірко, він злизав з нижньої губи легкий ореол смаку, вдихав на повні груди і дозволяв собі відкинутися в кріслі, в яке він впав всього, мабуть, мить тому. - Я помру за тебе.
То була брехня, сама що ні на є дурна брехня. Але ж люди люблять таке, чи не так? Порожні слівця, що пестять свідомість і зарозумілість, точно найніжніша портова повія – спраглого до близькості моряка. Він думав, що ці слівця юному композитору б сподобалися. Той молодик явно би посміхався, і можливо у нього б знову були ті найчарівніші ямочки на щоках і блиск в очах, що можна порівняти хіба що зі світлом самої місяця чи блиску крові на кинджалі. О, чоловік не був поетом, може бути він був самим що ні на є звичайним мужланом, але це не заважало йому, прикривши очі, згадувати красу тієї людини. Тонкої, точно павутинка, чіпкої, наче абордажний крюк. То була і отрута і ліки, і колючість і милість. Стискаючи ручку і дивлячись на лезо, він чомусь думав, що зробив помилку.
Мабуть, тому що отруїв того самого юнака.
- Я? - Він питав невідомо кого, можливо, йому здавалося, що щось сказала Фортуна, можливо - сама діва Марія. Тим не менш, це було не сильно важливо. Він просто дивився в порожнечу, хоча на ділі дивився у вікно; він відчував краплі дощу на власних пальцях, усвідомлював ту темну тишу, що обволікала його точно ніжне покривало, точно найніжніша ковдра рідної неньки. Він сміявся, і здавалося, разом з ним сміялася сама доля і сама Фортуна. - Я любив тебе.
У спогадах спливало то, як зовсім ще молодик мучився лихоманкою, як тремтів, як його било в маренні, що не йшло у порівнянні ні з чим видимим ним раніше. Чоловік тоді посміхався, бо здавалося йому - він переможець! Виділося, бо не було більш того вискочки, не буде більше і все, він зникне в безодні і не буде більш півзаходів. Молодик зникне, вмре, душа його паде і можливо сам Диявол до кінця віків буде терзати його душу. Так, саме так, ніяк інакше. Але... але хіба не сміється той, хто сміється останнім?
Покаяння. Таке смішне слово й таке дурне. До чого людині, що вже мертва, померла з твоєї вини - покаяння? Навіщо йому знання про те, що все своє життя ти жив як іграшка в чужих руках, як маленька лялечка, яку можна було одягати в різні платтячка і змушувати грати різні ролі? Ні за чим. І це – було відповіддю.
- Я? - Він згадував, як мила панночка щебетала про те, що «Сумніви смішні, радуйся тому, що маєш!» - Але від цього хотілося лише гірко потішатися. Лише усвідомлювати, мабуть, зі сміхом і болем те, що вчиненого не вернути, і що шепіт, подібний церковній сповіді, не вартий і мідної монети. - Я вбив тебе.
Дощ перервався, і чогось закінчився він так само прудко, як і почався. Вітер не погас, і через це долоні морозило і кололо, наче в смертельній лихоманці. Дощ скінчився, та невідомо через що – душа все ще лишалась пустотною, тривкою, наче сама що не на є глибока безодня.
І чомусь, бачить Бог, крапля вина аж надто нагадувала краплю крові.

@темы: новеллы, фанфик